Про всіх молитовно пам’ятає (шляхи й поневіряння архієпископа Бориса (Шипуліна)

24 червня виповниться 100 років із дня архієрейської хіротонії архімандрита Бориса (Шипуліна) во єпископа Вінницького. Владика – людина складної долі. Його життєвий шлях проліг через поле лихоліть та стежини скорбот. Той, хто досліджував кримінальні справи релігійних діячів 20-30-х років, зможе достатньо ясно осягнути увесь трагізм особистості в умовах тоталітарного режиму. У будь-якому випадку, при ознайомленні з життєвим шляхом архіпастиря варто уявити обставини, у яких він перебував, та через призму християнської любові й співчуття зуміти розгледіти внутрішній стрижень людської душі.

Архієпископ Борис (в миру Шипулін Володимир Павлович) народився 27 грудня 1874 року в селі Вельськ Вологодської губернії у подружжя Шипуліних Павла Михайловича та Лідії Василівни. Батько архіпастиря займав посаду бухгалтера Вельського повітового казначейства та колезького секретаря. Згідно з біографічною довідкою, братами владики були священики Василій та Сергій.

Після закінчення у 1896 році Тамбовської семінарії, у 1900 році – Московської духовної академії зі ступенем кандидата богослов’я Володимир приймає постриг з нареченням імені Борис та призначається помічником інспектора академії. 14 січня 1901 року його рукопокладено в ієродиякона, а 31 березня – в ієромонаха.

Невдовзі один за одним послідували нові послухи священика: 1902 рік – інспектор Курської духовної семінарії, 1904-й – ректор Псковської духовної семінарії, одночасно зведений в сан архімандрита. У 1905 році панотця переведено до Москви на посаду синодального ризничого і настоятеля храму на честь Дванадцяти апостолів у Кремлі. Наступного року майбутнього архіпастиря призначають настоятелем столичного Новоспаського монастиря.

Обіймаючи посаду намісника обителі, отець Борис доклав багато зусиль для покращення стану святині. Завдяки його піклуванню були полагоджені Знаменський, Преображенський і Катерининський храми, Покровський собор, братський корпус, заново оздоблені Сергіївська церква, дзвіниця і святі врата. Окрім матеріального стану, вдосконалювалось й духовне життя, а саме: упорядкування богослужіння та організація бесід з парафіянами.

30 жовтня 1906 року архімандрит Борис був призначений благочинним ставропігійних монастирів. Дбаючи про духовну освіту братії та майбутнього духовенства, 3 березня 1909 року отець Борис зібрав у Новоспаській обителі настоятелів усіх ставропігійних монастирів. Обговоривши стан монастирських шкіл для послушників, вони постановили відновити раніше закриті школи, а у тих, де проводилися заняття, – навести порядок.

Старанність і невтомність молодого благочинного привернула до нього увагу священноначалія. 16 вересня 1909 року його призначили ректором Московської духовної семінарії, а 24 червня 1912 року священномученик Володимир (Богоявленський) у співслужінні шести архієреїв у московському Храмі Христа Спасителя звершив архієрейську хіротонію архімандрита Бориса (Шипуліна) во єпископа Вінницького, вікарія Подільської єпархії.

Вінницька кафедра

Тогочасне Вінницьке вікаріатство, лише нещодавно відновлене після чергового скасування, рахувалось другим після Балтського. Вінницькі архієреї хоч і носили відповідний титул, але проживали у Кам’янці-Подільському. Візити владик до свого кафедрального міста відбувалися лише по великих святах та урочистих заходах. Однією з історично важливих подій для Подільської столиці, у якій владика Борис не лише взяв участь, а й очолив її, стало закладення першого каменя в основу майбутньої лікарні ім. М.І. Пирогова, яке відбулось у 1913 році. На щастя, до наших днів дійшло безцінне фото, де владика Борис у співслужінні місцевого духовенства звершує молебень.

Минуло два роки, і єпископа перевели на Балтське вікаріатство та призначили першим вікарієм Подільської єпархії. Незважаючи на такий короткий термін, вінницька паства встигла полюбити свого архіпастиря, а він, у свою чергу, її. Про це красномовно свідчать кілька оголошень місцевої преси за 1915 рік:

«Преосвященний Борис, єпископ Балтський, нині переведений на вікарія Казанської єпархії, вчора ввечері на декілька годин приїхав до Вінниці й зупинився у квартирі Міського Голови. Вночі Владика виїхав до Кам’янця-Подільського, звідки вже попрямував до місця нового служіння».

«Преосвященний Борис, колишній єпископ Вінницький, третього дня проїхав повз Вінницю до місця нового служіння в Казань».

«Преосвященний Борис, колишній єпископ Вінницький, нині Чебоксарський (Казанської єпархії), у листі своєму посилає свій привіт і благословення колишній своїй духовній та світській пастві у Вінниці й всьому її населенню; владика пише, що про всіх молитовно пам’ятає».

Градоначальником міста Вінниці на той час був Микола Васильович Оводов. Проживав він у будинку по вулиці Першотравневій, 64. Вочевидь владика та міський голова товаришували між собою, тому відомості про подальшу долю архіпастиря й потрапляли на шпальти газети «Юго-Западный край», одним із редакторів якої був М.В. Оводов.

Буремні роки

У 1917 році прокотились революційні події, а за ними терор і репресії щодо священнослужителів. Владиці Борису ще вдалось взяти участь у Помісному Соборі 1918 року, але далі у його житті розгорнулися трагічні сторінки. Архіпастирю будучи вікарієм Іркутської єпархії та намісником Вознесенського монастиря довелось пережити закриття обителі та стати свідком блюзнірського відкриття мощей святителя Інокентія (Кульчицького).

У 1921 році єпископ Борис став керуючим Уфимською та Мензелинською єпархією. Під час кампанії з конфіскації церковних цінностей архієрея заарештували. Суд проводили у Пермі, оскільки боялись, що уфимська паства підтримуватиме свого владику. Згідно з вироком 1923 року, архіпастиря засудили до семи років примусових робіт з ув’язненням у Пермському виправному закладі. Однак завдяки амністії термін скоротили до двох років із урахуванням попереднього ув’язнення.

Провівши рік у в’язниці, єпископ Борис звільнився і, згідно з указом Патріарха Тихона, мав повернутися до керівництва Уфимською єпархією. Проте у 1924 році він був засланий до Харкова. У тому ж році декілька періодичних видань опублікували заяву «єп. Бориса Харківського» від 6 грудня, у якій преосвященний оголошував про своє «відмежування» від Патріарха Тихона і приєднання до обновленства. Втім, на початку 1925 року, за свідченням уфимських обновленців, він перебував під омофором Святішого Владики. Слід зауважити, що єпископ Борис не був керуючим Харківською єпархією і справжність оприлюдненої заяви залишилась нічим не підтвердженою. Тому, цілком можливо, що архіпастир потрапив у обставини, котрі безпідставно скомпрометували його.

З 1 березня 1926 року єпископ Борис тимчасово керував Кам’янець-Подільською єпархією. У 1927-му отримав сан архієпископа і призначення на Тульську кафедру. У тому ж році відбувся черговий арешт владики. Підсудний обвинувачувався «в активній роботі по об’єднанню усіх церковних орієнтацій для організованої боротьби з радянською владою». Засуджений до трьох років концтаборів із трирічною забороною проживання у центральних містах, ієрарх відбув покарання у Соловецькому таборі особливого призначення.

Гостини у владики

На початку 30-х років високопреосвященніший владика поселився у місті Муромі. Спогадами про цей період життя архіпастиря ділиться Сергій Щеглов:

«Квартирував владика Борис у двоповерховому колишньому Купецькому будинку навпроти собору. Разом із його настоятелем архімандритом Феодоритом займав другий поверх – дві невеликі кімнати і кухню з російською піччю. Кілька разів мені довелося побувати в цих кімнатах після служби Божої в соборі, мабуть, доручали щось принести для архієпископа. А він садовив хлопчика за стіл і пригощав чаєм і тим, що було до чаю: свіжоспеченими пиріжками, печивом, цукерками. Я чітко усвідомлював, що удостоювався великої честі.

Але особливо закарбувалася у пам’яті книга, яку одного разу побачив я на столі архіпастиря і яку з його дозволу гортав. Кілька сторінок прочитав, розглядав фотографії. Книга була у твердій палітурці, обклеєна мармуровим папером. На титульному аркуші, пригадую, значилося «Єпископ Борис (Шипулін) «Подорож по Святій Землі». Не ручаюсь за точність названого заголовка, але у книзі описувалася поїздка автора по Палестині: Єрусалим, Віфлеєм, Назарет, Йордан, Галілея. Це була перша у моєму житті книга живого, притому знайомого автора. Ось він, сидить поруч і пригощає мене смачним печивом. Це він написав, він подорожував по місцях, де народився, проповідував і був закатований Іісус Христос.

Владика Борис запам’ятався мені великим, високим, ще не старим. Породисте обличчя, невелика темна борода, довгі кисті рук, особливо збережені в пам’яті тому, що, прислужуючи йому в богослужіннях разом із іншими хлопчиками, мені доводилося допомагати в облачанні на кафедрі в центрі собору або тримати тацю з ризами, або навіть іноді надягати йому парчеві поручі й зав’язувати шнурки. Все це було тоді просто, природно, звичайно»…

Останні дні

Постійні поневіряння не полишали владику і, як і життя, вони закінчилися в місті Ташкенті, куди у 1937 році змучений старець прибув відбувати чергове заслання. Згодом відбулось останнє призначення на Середньоазіатську кафедру. В травні його викликали в ДПУ на зустріч з обновленським «митрополитом» Іоанном (Звєздкіним), котрий запропонував архієрею приєднатися до обновленців і стати «митрополитом всієї Середньої Азії».

Пропозиція була відхилена, і вже 24 липня 1937 року відбувся арешт за звинуваченням у «монархічній агітації серед церковників, висловленні невдоволення радянською владою та її політикою, контрреволюційних наклепницьких поглядах про внутрішнє економічне становище СРСР». Архієпископа ув’язнили у внутрішню в’язницю УДБ НКВС УзРСР, де перебував святитель Лука (Войно-Ясенецький). Впродовж слідства владиці Борису інкримінували створення контрреволюційного церковного центру, до якого входили два священики, три мирянини, архімандрит Валентин (Ляхоцький) та Кримський сповідник-цілитель.

Усі підсудні визнали себе винними, окрім єпископа Луки. Але слідству вдалося отримати проти нього неправдиві свідчення. На допиті святитель пригадував: «Безпосередньо від протодиякона Середи, який сидів поруч зі мною, я дізнався, що його свідчення проти мене були вимушені і від яких він клявся відмовитися на суді. Те ж саме повідомив мені запискою, переданою із сусідньої камери, Борис Шипулін, який, крім того, писав, що його свідчення були спотворені слідчим і він був змушений їх підписати».

23 лютого 1938 року архієпископа Бориса розстріляли у ташкентській тюрмі.

Коловорот смутних років, у які потрапив архіпастир, іноді виносив людину на заплутані перехрестя шляхів. Напевно, остаточні висновки зробить Господь та історія, а для нас ще залишаються спогади православних жителів Ташкента, котрі, пригадуючи його служіння у капличці «Усіх скорбних радість», розповідали:

«Владика Борис, незважаючи на заборони влади, відкрито і всюди, де з’являвся, проповідував народу Слово Боже. В особистому побуті відрізнявся не просто невибагливістю, а убогістю. Часто занурювався в глибоку печаль, з очей його потоками лилися сльози, і на всі питання у такі хвилини відповідав: «Нехай простять мене, мерзенного, Бог і Патріарх Тихон».

Ходив він у ветхому підряснику, босоніж у будь-яку негоду, харчувався тільки хлібом і водою, носив вериги, у присутності невіруючих юродствував. Владика був прозорливий, читав думки людей, відповідав на наші питання перш, ніж ми їх ставили, а наодинці кожному говорив про найпотаємніше... Паства гаряче любила його і захоплювалася ним».

Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

Підписи до фотографій

1. Таким запам’ятався архіпастир вінничанам.

2. Єпископ Борис у співслужінні місцевого духовенства звершує молебень на закладення першого каменю в основу лікарні ім. М.І. Пирогова.

3. Під час заслання у Харкові владика разом з іншими архієреями правив богослужіння в одній з церков, у свята усі разом збирались у когось вдома. Одну з таких зустрічей зберегло фото 1924 року. Зліва направо зображені єпископи: Костянтин (Дяков), Стефан (Андріашенко), Павло (Кратиров), Борис (Шипулін), Онуфрій (Гагалюк), Дамаскін (Цедрик) та Антоній (Панкєєв).

4. Скиталець-владика на останньому фото незадовго до своєї кончини. Ташкент, Внутрішня в’язниця, 1937 рік.